|
Я відбував свій строк, мені назначений, був смирний, працьовитий, не з маруд, і заробив з дружиною побачення як нагороду за ударний труд. Я написав: «Давай приїдь, не гнівайся, з вокзалу тут у нас недовгий шлях...» Аж їсть не міг – чекав, нетерпеливився, залазив, виглядаючи, на дах. Зайшлося серце, як побачив кісоньку: зігнулась під вагою рюкзака; але на неї, бабу звичайнісіньку, з барачних вікон ласились зе-ка. Стирчав я біля вахти наїжачений, – там нагляда́ч робив дружині шмон, але в листах було їй розтлумачено, як під поділ прип’яти самогон. Зайшли в кімнату, де усі відвідини, дружинонька – ні мертва, ні жива, а я, як на судовому засіданні, з конфузу переплутував слова. Вона присіла вздовж стіни на лавочку, а я присів на витертий матрац; приймав жону тут вчора злодій Лавочкін, а позавчора – шулер Моня Кац. Шпалер блакитний колір майже вилиняв, у дверях – вічко (звем його «вовчок»), в кутку портрет товариша Калініна мовчить, як в нас удома образок. В обставинах таких от – не до роздуму: я самогону жахнув, стріскав книш... Ну, жіночко, стели казенну про́стиню й лягай зі мною поряд, як раніш. Гогочуть караульні у присі́ночку, а за вікном зе-ка беруть на сміх: «Віддай, Степане, жінку на хвилиночку, розведемо рідкіш її на всіх!» Ех, люди! Несерйозні, мов налигані, бракує вам нервових лікарів! Адже тут жінка, а не десь на вигоні вдоволення розпалених корів. І лють бере, і шко́да хлопця кожного, та не даси ж дружину перетой... Уранці – як по серденьку порожньому по рейці бахкав штабою конвой. Ну, люба, за обставини пробач мені, іди сідай в зелений свій вагон, та не журись, – дадуть іще побачення, та згадуй – не мене, ти що як втрачена! – а те, як слід ховати самогон.
|