Товариш’ Сталін! Ви великий вчений, у мовознавстві знаєте Ви толк, а я – радянський каторжник злиденний, мені товариш – сірий брянський вовк. За що сиджу – воістину, не знаю, та прокурори в нас завжди́ праві́. Сиджу тепер у Туруханськім кра́ї, де при царі були в засланні Ви. Ми всі гріхи – своїми визнавали, на зону йшли етапом, у ганьбі. Ми вірили Вам так, товариш’ Сталін, як, може буть, не вірили собі. І от сиджу я в Туруханськім кра́ї, де конвоїри – зліше лютих псів. Я розумію: це нас ударяє загострення міжкласових боїв. То дощ, то сніг, то гнус нам тьмарить мізки, бо ми в тайзі, де – дощ, і сніг, і гнус. Ви тут плекали полум’я із іскри, – спасибі Вам, до вогнища горнусь. Вам важче: Ви про людство на планеті піклуєтесь у час непевний цей, із люлькою в кремлівськім кабінеті ніколи не змикаючи очей. А ми свій хрест несем отут зада́рма в коловерті виснажливих трудів; ми як дерева валимось на нари, не знаючи безсонниці вождів. Учора ми ховали двох марксистів, кумач у тру́ни постелили їм; один із них – ухильник із троцькістів, щоправда, другий – зовсім не при чім. Він перед тим, як в інший світ забратись, до Вас звертав останнії слова, прохав нарешті в справі розібратись, і стиха скрикнув: «Сталін – голова!» Ви нам снитесь, коли в кашкеті сірім та в кітелі – приймаєте парад. Ми ліс рубаєм, вплив партійний ширим, й летять тріски та друзки всі підряд... Живіть хоч сто років, товариш’ Сталін! І хай сконаю зовсім у тайзі, зате вугілля, чавуну та сталі в країні буде досить наразі́.
|