|
В той рік і час, коли цвіла любов, Мов хрест престольний в серці, що конало, Ти ніжною голубкою не стала, А коршаком кігтила плоть мою. Дурманом зради і вином прокляття Ти напоїла друга до кінця. Та час настав і у смарагд очей Ти зазирнула, та у вуст жорстоких Дарма благала все цілунків чулих І присягань, яких іще не чули, Яких ніхто ніде не говорив. Так, отруївши воду джерела В пустелі для наступника невдячно, Сам подорожній, заблудившись лячно, В пітьмі тії ж оази не впізнав. П’є трутизну, хміліючи, мов брагу, Та чи втамує смертю власну спрагу?
|