|
Смеркається, і в небі темно-синім, Там, де недавно храм Єрусалимський Сіяв переді мною величчю всією, Лиш дві зорі в мереживі гілок. І сніг летить аж звідкілясь не зверху, А наче піднімається з землі, Такий лінивий, ласкавий, спокійний... І незвичайною була прогулянка в той день. Коли я вийшла, осліпив мене Прозорий відблиск на речах і лицях - Неначе скрізь там пелюстки лежали Рожево-жовтих звабливих троянд, Їх назву я давно забула. Повітря там сухе, морозне, тихе Так бережно відносилось до звуків, Що марилось мені: мовчання не буває. А на містку, крізь поручні іржаві Просовуючи руки в рукавичках, Кидали діти хліб качкам пістрявим, Що плавали у крижаній воді. І я подумала: не може бути, Невже забуду все це я. Якщо ж мені дорога дальня буде, То ось вантаж легкий, котрий мені під силу З собою взяти, щоби в старості і в хворі, І може статись, що убога я згадаю, Цей буйний захід сонця, повноту Душевних сил, життя мого чарівність.
|