|
Покинувши гаї священної вітчизни І дім, де Муза Плачу нудьгувала, Я тиха і веселая жила, Там, на низькому острові, котрий, неначе пліт, Зробив зупинку в тиші невської затоки. О, ці зимові, таємничі дні, І люба праця, і легка утома, Й троянда в глеці на вікні! Обличчям до дверей моїх, алтарною стіною, Збудований був храм святої Катерини. Як рано я виходила із дому, І часто на незрушенім снігу, Свої сліди вчорашні я, даремно, На блідій, чистій пелені, шукала, Й уздовж ріки, де шхуни, мов голубки, Одна до одної так ніжно пригортались, Нудьгуючи про сіре узбережжя, - Я до містка доходила старого. А там кімната, геть на клітку схожа, Під самим дахом, у бруднім і галасливім домі, Де він, мов птах свистів перед мольбертом, Жалівся весело і сумно Про радість небувалу говорив. Як в дзеркало дивилась я в тривозі На сіре полотно, і з тижнем кожним Химернішою все здавалась схожість Моя з моїм зображенням новим. Тепер не знаю де художник милий, З котрим я із мансарди голубої Через вікно виходила на дах, І по карнизу йшла над прірвою стрімкою, Щоб бачити сніги, Неву і простір, - Та відчувала я, що Музи наші дружні Так безтурботно, дружбою легкою, Як ті дівчата, що не звідали любові.
|