|
В той час я гостювала на Землі, При хрещенні ім’ям назвали – Анна, Для губ солодким й для людського слуху. Так дивно знала я земне блаженство І свят було для мене не дванадцять, А стільки, скільки днів на рік. В таємного веління у полоні Товариша я вільного обрала, Любила тільки сонце і дерева. Та якось, пізнім літом , іноземку Зустріла я в лукавий час світанку. І разом ми купались в синім морі. Її одежа дивною здавалась, А ще дивніші – губи, а слова - Мов зорі падали у вересневу ніч. Струнка, вона мене навчала плавать, Тримаючи моє незграбне тіло, Над хвилями рукою однією . І стоячи у голубій воді, Вона зі мною тихо говорила. Мені здавалось верховіття лісу Злегка шумить, чи шерхотить пісок, А може срібним голосом волинка Співа мені про вечір розставання. Та слів її уже не пам’ятала І часто серед ночі просиналась, Мерещився напіввідкритий рот, Вологі очі і гладка зачіска. Як вісника небесного молила Я дівчину засмучену тоді: «Скажи, скажи, чому погасла пам’ять, А ще, для чого пестячи мій слух, Ти в мене відняла блаженство згадки?» І тільки раз, як виноградні грона Збирала я у плетену корзину, Смаглява, ти сиділа на траві, Закривши очі, розпустивши коси, Натомлена була і дуже млява Від пахощів важких індіго-ягід, Дурманячого запаху трави, - Тоді слова вона чудні вмістила В скарбничку пам’яті моєї, І повен кошик ягід я впустила, Припала до сухої спраглої землі, Немов коханому на груди.
|