|
То яке нам, по суті, діло, Що все обертається в прах, Співала над прірвою сміло Й жила у скількох дзеркалах. Нехай я не сон, не розрада І менше за все благодать, Та, може, частіше, ніж треба, Примусиш себе ти згадать – І гомін таємних рядочків, І око, що ховає на дні Іржавий колючий віночок В хвилюючій тиші своїй.
|