Я з глузду з’їхала, мій хлопчик дивний, У середу, в години три! Вкололо палець безіменний Так жало звучної оси. Її я не навмисно придавила, Здавалось, що померла вже вона, Кінець її отруєного жала, Гострішим був веретена. Про тебе я заплачу знову, дивний, Всміхнеться знов лиш обрис твій. Дивись! На моїм пальці безіменнім Красивий перстень золотий.
|