1Мав рацію, коли не взяв Мене як подругу з собою, Я стала співом віщих з’яв, Безсонням, сніжною сівбою. Ви б не впізнали зазвичай Мене на приміській стоянці В молодовитій ще, гай-гай, Та діловитій парижанці. 2Твої обітниці – цяцьки, Ти, знявши перстень мій з руки, Забув мене... Але ж, Хоч дотик твій давно схолов, Чому цієї ночі знов Свій дух до мене шлеш? Він був струнким, в’юнким, як слиж, Він жінку становив, Шептав про Рим, хвалив Париж, Як плакальниця, вив... Без мене вже не міг, бо тьма, Нехай ганьба, нехай тюрма... Могла без нього я.
|