Мов білий камінь в глибині криниці,
В мені одне леліє спогадання.
Не можу я й не хочу борониться:
Воно – відрада і воно – страждання.

Помітить зразу той, хто зблизька гляне
В моїх очах печать його німотну.
Журливішим, задумливішим стане,
Ніж той, хто слуха оповідь скорботну.

Я знаю: обертали люд всевишні
В предмети, не вбиваючи свідомість,
Щоб жевріли печалі дивовижні.
Тепер ти вічний спомин мій натомість.
Станіслав Чернілевський?