|
Мов білий камінь в глибині криниці, В мені одне леліє спогадання. Не можу я й не хочу борониться: Воно – відрада і воно – страждання. Помітить зразу той, хто зблизька гляне В моїх очах печать його німотну. Журливішим, задумливішим стане, Ніж той, хто слуха оповідь скорботну. Я знаю: обертали люд всевишні В предмети, не вбиваючи свідомість, Щоб жевріли печалі дивовижні. Тепер ти вічний спомин мій натомість.
|