|
Як у хмари десь на краю, Мову згадую я твою, А тобі від моїх цих слів Стали ночі світліше днів. Так відірвані від землі, Високо, як зірки, ми йшли. Відчай, сором – все геть з путі Нині, потім, як і тоді. Бо живого і наяву, Чуєш, кличу на рандеву. І ті двері, що ти відкрив, Зачинити не буде сил.
|