|
Усе забрали: й силу, і любов, В нелюбе місто так жбурнули тіло, Не треба й сонцю. Відчуваю, ніби кров У моїх жилах знов заледеніла. У Музи вдачі вже веселої нема, Лиш дивиться, але не промовляє, Голівоньку в віночку нахиляє Мені на груди. Не сумуй, це все – дарма. І тільки совість, що ні день страшніш Мене катує: їй дани́ни треба. Закрив лице, молю її: Облиш, Немає сліз. Стою я просто неба.
|