Усе забрали: й силу, і любов,
В нелюбе місто так жбурнули тіло,
Не треба й сонцю. Відчуваю, ніби кров
У моїх жилах знов заледеніла.

У Музи вдачі вже веселої нема,
Лиш дивиться, але не промовляє,
Голівоньку в віночку нахиляє
Мені на груди. Не сумуй, це все – дарма.

І тільки совість, що ні день страшніш
Мене катує: їй дани́ни треба.
Закрив лице, молю її: Облиш,
Немає сліз. Стою я просто неба.
Жанетта Акімова2017