|
А, ти думав, мій жереб – то муки Й забуття – моє певне ім’я; Мріяв – кинусь, ламаючи руки, Під копита гнідого коня. Чи завчасно затруєний трунок У знаха́рки візьму з-під печі Й надішлю тобі вбивчий дарунок, Загорнувши в хустинку вночі. Проклинаю. Віднині й до краю Я бридкої душі не торкнусь, Присягаюся ку́щами раю, Чудодійством ікони клянусь І ночей наших ярим розмаєм – Більш до тебе я не повернусь.
|