|
Знов квітень, похмурості скинувши пута, Зіткав із квітучості плед, І віє зелена весіння отрута, Що серцю солодша за мед. В кімнаті так душно і тісно, о весно, За міцно закритим вікном, А те, що скажу я, так дуже чудесно. Що дійсність примарилась сном. Я бачила море зелене і чайку, І парусник білий зі снів... Над берегом – полум’я дивного ранку, Сирен приголомшливий спів. Диковинні люди, нечуваний говір. Дерзання не знає кінця. І очі як море, і плечі суворі, І вільністю б’ються серця. А поруч мій друг, невдоволений раєм, Кімнатою нудить весь час, – Мій голос ламається і завмирає, Зберігши гірко́ту образ. Напрасно! Отрута, збентеживши тіло, Тривогою кров обпекла. І ось за моїми плечима злетіли Два сильних, два вільних крила.
|