|
Він порівняв свій хист із кінським оком, Все дізнається, дивиться як слід. І ось уже розплавленим пороком Блищать калюжі, знемагає лід. У млі ліловій плавляться задвірки, Платформи, листя, хмари, мов ріка. Свист паровоза, стиглий хрускіт кірки, Кавун стікає соком під рукав. Дзвенить, гримить, скрегоче у прибої І раптом стихне, – а це значить, він Лякливо пробирається по хвої, Щоб не злякати неба чуйний дзвін. Це означає, він шліфує жорном Пусте колосся, – а це значить, він До плит дар’яльських, проклятих і чорних, Чи з похорон прийшов, чи з іменин. І знов пече віршем московська втома, Дзвенить здаля смертельний бубонець ... Хто заблукав у двох шагах від дому, Де сніг по пояс і всьому кінець? За те, що дим зріднив з Лаокооном, Могильний оспівав чортополох, За те, що світ наповнив чистим дзвоном У просторі безсмертних фраз та строф, – Він нагороджений якимось вічним хистом, Тією щедрістю і пильністю Світів, І вся Земля була йому дитинством, І він його між нами освятив.
|