Не носимо її як оберіг, Не творимо про неї віршів з плачем, Не тішим нею снів гірких своїх, Обіцяного раю в ній не бачим. Не уявляємо в душі своїй, Як нам її купити чи продати. На ній ми хворі, в горі чи німі, Та нам її при цьому не згадати. Так, наші калоші бруднить вона, Так, хрустить поміж наших зубів, І ми мелемо, й місимо, й кришимо Порох цей, а він – не завинив. Та лягати нам в неї, ставати нам нею, Ось чому ми звемо її вільно – своєю.
|