|
Мов змійка, згорнувшись в клубок, Воно біля серця чаклує, То днями, мов той голубок, На світлім віконці воркує, То снігом лапатим впаде, То вийде з дрімоти левкою, Та вірно й таємно веде Від радості до непокою. І скрипкою вміє ридать, Аж вип’є всю душу до донця, І страшно так його вгадать В чарівних очах незнайомця.
|