|
Якби до троянд мені, знов сад єдиний побачить, Де та огорожа стоїть, в цілім світі найкраща, Де в статуй є спогад, як я, молода, там ходила, А я пам’ятаю, як невська вода їх укрила! До тиші духмяної б рушить, де липи-царівни, Де уявлятиму щогл корабельних рипіння. Там лебідь пливе, як колись, крізь віки він мандрує, І вроду свого двійника він очима милує. І кроків там сплять сотні тисяч. Лишили їх в русі І друзі, і вороги, вороги й друзі. А тіні ідуть урочисто, спинити не вдасться Від вази гранітної хід їх до двері палацу. Там мовлять мої білі ночі, шепочуть до рання, Про те, що хтось має високе й таємне кохання. І все перламутром і яшмою ясно палає... А звідки те світло – не знать. Таємниця ховає.
|