|
Як і вчора, у вікна їдальні Б’ються віхоли скалки дрібні. І сама не нова я, звичайна, А приходив у дім чоловік. Я питала: «Чого ти жадаєш?» Він шепнув: «Згоди жити в аду.» Я сміялась: «Біду накликаєш, Нам обом – незглибиму біду.» Та піднявши руку, мужчина, Гладив квітки салатне стебло. «Розкажи, як в обійми ти линеш, Як цілуєш? Як все це було?» Затуманеним поглядом в’язнув У обручку, у гірку золи. Мимовільно не сіпались м’язи, Півпрозорим, злостивим був лик. Утішання його – лезо срібне: Він жачуче й напружено знав, Що нічого йому не потрібно, Що уникне й відмов, і заграв.
|