|
Яка нам, по суті, справа, Що доля усьому-прах, Над безліччю прірв співала, В скількох я жила дзеркалах. Нехай я не сон, не радість, Найменш-благодать із неба, Згадаю тебе, щоправда, Частіше тепер, ніж треба. І відгомін стихлих рядочків, І око із прірви дна, Іржавий колючий віночок У тиші-коли одна.
|