Цареві причинному грає юнак, І ніч нещадима конає... І голосно кличе зірницю, відтак Примари-жахіття вбиває. І цар промовляє у келих долонь: «В тобі пломеніє чудовний вогонь. Це істинний лік, не штукарство. Дарую і доню, і царство...». Царівна – півпогляду лиш на співця. Не треба їй пісні, не треба вінця. В душі розлилася обида, Та хоче Мелхола – Давида. Мертвотно-бліда, лиш вуста палахтять, В зелених очах – тліє скруха, Леліє сукенка, грайливо дзвенять Браслети, сповільнені рухи. Немов таїна, мов праматір Ліліт! Проказує млосно під шерехи віт: «З отрутою, певно, пила я нектар... Потьмарився звільна мій дух. Ганьба, соромота – іду, мов товар... Пройдисвіт! Розбійник! Пастух! Та жоден вельможа-набрида Не схожий чомусь на Давида! Ранкова яса... І тьма загуса... І зимні обійми планиди...»
|