|
І коли навзаєм проклинали В пристрасті, що душі розпекла, Обидвоє ще не уявляли, Як земля для нас обох мала, Як то пам’ять зболена терзає, Наче найлютіша із недуг, І щоночі серденько питає: Де подівся мій коханий друг? А коли, крізь хвилі фіміаму, Грізно і уроче хор гримить, Зазирають в душу нелукаво Неминучі очі із пітьми.
|