|
В останній раз ми стрілися тоді, На набережній, там де й зустрічались, В Неві було вже тісно всій воді, І городяни повені боялись. Про літо він красиво говорив, Що жінка, як поет, то сміхотиння. Запам’ятала я лиш царський дім Та Петропавлівську твердиню. Було повітря навіть проти нас, Та, як дарунок Божий, була звісно ж, Дарована мені в цей дивний час Остання, та найкраща в світі пісня.
|