|
Він був ревнивцем – тривожним і ніжним, Як сонечко Боже, мене любив. А щоб не співала вона про тодішнє, Він білу пташину мою убив. Ще й наказав у півтемній оселі: «Смійся, віршуй! Це – любові пора.» І я закопала ту птаху веселу Побіля криниці, де вільхи кора. Не литиму сліз – ні сама, ні прилюдно. Камінним зробилося серце усе. Здається мені, що завжди і повсюдно Відлуння той голос відрадний несе.
|