|
Був він ревнивим, тривожним та ніжним, Як боже світило, мене любив. Для того, аби не співала колишнє, Білого птаха мого він згубив. Дозволив, коли під одним були дахом: «Кохай, посміхайся, вірші – не гріхи!» І я закопала веселого птаха За сірим колодязем біля вільхи. Йому говорила, що я не заплачу, Хотіла, та кам’яним серцю не буть. Я птаха казкового хочу лиш бачить, І голос чарівний хоч раз, та й почуть!
|