1. ТворчістьБуває так: якийсь непевний гомін; У вухах – наче цокіт дзиґарів; Далеко десь стихає гуркіт грому. Вполонених, незнаних голосів Ввижаються жалі і нарікання, Таємне коло вужчає щомить, Та в цій безодні шепотів й бряжчання Єдиний звук настійливо дзвенить. А біля нього так нестерпно тихо, Що чутно, як в лугах росте трава, Як по землі з торбинкою йде лихо... Та ось уже почулися слова Й сигнальних рим настирливі дзвіночки, – Ясніє ум, просвітлюється зір, І просто продиктовані рядочки Покірливо лягають на папір. 2.Не жалую – ні од полки парадні, Ані елегій солодкавий ґлей. Найкращі ві́рші ті, що недоладні, Не так, як у людей. Коли б ви знали, із якого смі́ття Зростає вірш попри ганьбу і страх, Як сонечка кульбабок в підворіттях, Як лобода й реп’ях. Сердитий оклик, дьогтю запах свіжий Та плісень таємнича на стіні... І вірш уже звучить, нестримний, ніжний, На радість вам й мені. 3. МузаЗціпить, стисне, немов мотуззя, А іще ж називають – Муза. Кажуть: «Онде ви на лужку...» Кажуть: «Ах, та вона ж – богиня...» А, як вимучить до загину! А затим – увесь рік ні гу-гу. 4. ПоетПодумаєш, – що за робота, Безпечне оце житіє: Підслухати в музики ноти І видати все за своє. Й чиєсь життєрадісне скерцо Уклавши в якісь там рядки, Поклястись, що скімлить так серце, Як полем бредеш навпрошки. Опісля – підслухати в лісі, Що сосни-мовчунки таять, Допоки туманні завіси Стіною довкола стоять. Щось зліва узяти, щось справа, Не чути провини, коли З життя позбираєш – лукаве, Все інше – з нічної імли. 5. ЧитачНе має він бути нещасним Й тим паче – таїти секрет! Щоб бути сучаснику я́сним, Нарозтвір відкритий поет Як рампа стовбичить зі сцени – Все мертве, хоч сяє, мов скло. Лаймлайта1 проміння студене Таврує відкрите чоло. А кожен читач – загадковий, Як скарб, що допоки в землі, Нехай навіть він – випадковий І неговіркий взагалі. Там все, що природа ховає, Коли їй потрібно, від нас. Там хтось безпорадно зітхає В якийсь неозначений час. О, скільки там сутінків ночі, Вигадливих тіней, сум’ять... Ні разу не бачені очі Зі мною про щось гомонять, Вони мені і дорікають, Й приймають мою правоту... І ллється ця сповідь безкрая, Й тамує жахну спраготу. Життя – закоротке, трагічне, Тіснішає коло довкруг, А він і незмінний, і вічний – Поета прихований друг. 6. Останній віршОдин – мовби кимось стривожений грім, Життям гомінливим вривається в дім, Лукавить, у горлі тріпоче І плеще, й кружляє, й хихоче. А інший – в північний народжений час, Не знаю звідкіль підкрадається враз. Із дзеркала зирить старого, Бурмоче презирливо, строго. А є і такі, що білісіньким днем, Неначебто зовсім не бачать мене, Струмують на аркуш з уяви, Як чисте джерельце із яру. А ось іще: бродить таємне навкруг – Не звук і не колір, не колір й не звук, – Гранується, міниться, в’ється, А в руки живим не дається. Та цей!.. по краплиночці вицідив кров, Як в юності злюче дівчисько – любов, Мені не сказавши ні слова, В мовчанку вбирається знову. Й не знала я більшої в світі біди. Пішов, і його простяглися сліди Кудись до далекого краю, А я... я без нього вмираю. 7. ЕпіграмаНе вміла Біче, наче Дант, творить, Й Лаура не писала. О, Ісусе! Навчила я жіноцтво говорить... Замовкнути – навчити не беруся! 8. Про віршіВолодимиру Нарбуту
Вірші – вичавки безсоння, Це свічок кривих нагар, Великодніх передзвонів Перший вранішній удар... В буркунах – зелений коник На чернігівських лугах. Це нагрітий підвіконник – Спека, морок, пилюга. 9.Осипу Мандельштаму
Я над ними2 схилюсь, як над чашею, Де завітних заміток – ущерть, Це кривававої юності нашої Ніжна звістка, чорніша за смерть. Бо у тій же безкраїй безодні Я хапала повітря вночі І о тій же годині холодній, Де намарне: хоч клич, хоч кричи. О, як пряно зітхає гвоздика, Що наснилась мені в тих літах, – Це кружляють в танку Еврідики, Бик Європу несе по морях. Наші душі вже тінями сходять. Це Нева, це Нева – так як є. Це вона налягає на сходи, Це є пропуск в безсмертя твоє. Це є ключики від квартири, (А від неї – і запах прочах...) Це є голос таємної ліри, Що гостює в загробних лугах. 10.Є багато дечого, що хоче Величання – голосом моїм: Те, безмовне, що всякчас гуркоче, День у день підземний камінь точить, Чи в пітьмі рятується крізь дим. Я ж не розібралася достоту З вітром, із водою, із вогнем... Ось чому – усі мої дрімоти Враз такі розчахують ворота І ведуть за зіркою мене.
1 Освітлювальний прилад.
2 Над зошитами Мандельштама.
|