4. ПоетПодумаєш, чи не робота, – Це ж бо без турбот «житіє»: Підслухати в музики щось, та І видати, в жарт, за своє. Веселе чиє-небудь скерцо В сум вклавши якихось рядків, Поклястися, що бідне серце Так стогне між блещущих нив. А після підслухати в лісу, В сосон, хоч їх вигляд мовчить, Поки димова ще завіса Туману повсюди стоїть. Наліво беру і направо, Беру, без провин почуття, Хоч трохи – в життя, що лукаве, І в тиші нічної – все я. 6. Останній віршОдин, наче кимось стривожений грім, Що з подихом долі вривається в дім, Сміється, у горлі вирує, І паморочить, й аплодує. А інший опівночи в тиші майне, Крадеться до мене, чи то повз мине, І з дзеркала дивиться в морок І щось там бурмоче суворо. А є і такі: білий день не мине, Неначе не бачачи майже мене, Струмують по білім паперу, Немов з яру чисті джерела. А ще ось: блукає таємно навкруг – Не звук і не колір; не колір, не звук, – Гранується, осторонь в’ється, А в руки живим не дається. А цей-но!.. По крапельці випив всю кров, Як в юності зла та дівчина – любов, І так, не сказавши ні слова, Зробився мовчанкою знову. Жорстокіше я ще не знала біди. Пішов, і його простяглися сліди Кудись аж до крайнього краю, А я вже, без нього... вмираю.
|