1. ТворчістьБуває так: не зна якась знемога; У вухах не змовкає бій годин; Гроза все далі від мого порога. Незнаних голосів невпинний плин Сприймаю, чую скарги животіння, Все вужчає коловорот сполук, Але в безодні дзвону, шепотіння Встає один всепереможний згук. А навкруги так непоправно тихо, Що чую, як в гаю росте трава, Як по землі з торбинкою йде лихо... Але за мить почулися слова І вже сигналять легких рим дзвіночки, За що – вже ясно – мова буде йти, І просто продиктовані рядочки На лист біленький квапляться лягти. 2.В поезіях мене дістала гречність, Комфорт елегій, лад класичних од. Ні, краще, як на мене, недоречність, Щоб все не так, як звик народ. Аби ви знали, із якого бруду Ростуть бесстижі вірші – для пихи́, Немов кульбаби. Бачиш квітку ру́ду Під тином? Там, де лопухи. Скрик, дьоготь, пахощі, граніт наріжний, Бруківка, брама, таємничий дім... І от вже вірш звучить, завзятий, ніжний, На радони усім. 3. МузаЯк з цією морокою бути, Вкупі з Музою? Важко збагнути. «Ти із нею, – верзуть, – на лугу...» Люди кажуть ще: «Боженько дбає...» Гірш, як трясця, тебе відтіпає, Щоб ізнову весь рік ні гу-гу. 4. ПоетХіба це робота? Як завше, Ледаще оце житіє? У музики дещо вгадавши Збувати, на жарт, за своє. І в давнє весе́леньке скерцо Поклавши слова в лейтмотив, Заклястись, що зморене серце! Так стогне між зоряних нив. А потім підслухати в мові У сосен, мовчальниць заклять, Аж доки завіси димові Тумана усюди стоять. Ліворуч беру і праворуч, І навіть безвинно п’ючи Щось, десь у життя, що йде поруч, А решту – у тиші вночі. 5. ЧитачЗдаватись занадто нещасним Не варто. Є певний секрет: Щоб бути сприйнятним і ясним Весь має розкритись поет. І рампа коли під ногами, І штучне добро все і зло, Софітове полум’я драми Таврує в обранця чоло. А кожен читач – чи спадковий Скарб, схований в нім – над усе! Чи – хист, чи – талан випадковий, Що – задніх німотно пасе. Є щось, що природа ховає, Коли їй завгодно від нас. Беспомічно десь хтось ридає У зручний для обраних час. А скільки там – темряви ночі І світла, коли – день при дні, Говорять незнані ще очі, І мріють досвітні вогні. Докір мене нагло морочить, Та згода зі мною вже є: Так сповідь німа мороточить, І в цьому – блаженство моє. Наш вік на землі швидкоплинний, Обранців все вужчає круг. А він – споконвічний, незмінний, Незнаний прихильник і друг. 6. Останній віршОдне – наче кимось стурбований грім Життя із диханням вривається в дім, Сміється, у горла тріпоче І плеще в долоні щоночі. А друге – із тиші приходить здаля, До мене крадеться не зна – звідкіля, Із дзеркала гляне фатально І щось забуркоче повчально. А є і таке, що при дні, як одне, Неначе не бачачи навіть мене, Струмить, пробіга по листочку, Як чисте джерельце в ярочку. А ось щось таємне ступає на брук Ні звук і ні колір, ні колір, ні звук, Гранується, міниться, в’ється, Та в руки живим не дається. А це вже по крапельці випило кров, Як дівчина зла в юні роки любов, Мені не сказавши ні слова, Німою зробитись готова Та ні, не було ще такої біди. Пішло, і його потяглися сліди Кудись до останнього краю, А я в самоті... помираю. 7. ЕпіграмаЧи личить Беатріче – творчий крок, Чи Лаурі – кохання величати? Привчила я жінок – до балачок, Проте, як їх примусити – мовчати?! 8. Про віршіВолодимирові Нарбуту
Це – нічниць – вижимки сили, Це свічок кривих наї ар, Це – дзвіниць на небосхилі Перший вранішній удар... Місяць, тепле пі твіконня, Ніч, черни івська пітьма, Бджоли, спека, мед, безсоння Із вигодами всіма. 9.Осипові Мандельштаму
Як мені духмяніли гвоздики, Що буяли у снах над усе, Там, де кружать танок Еврідики, І Європу між хвиль бик несе; Там, де наші проносяться тіні, Над Невою, Невою надій; Де в граніт б’ється хвиля спасіння І перепуск до вічності твій. 10.Безліч того, що про славу дбає, Звеличатись голосом моїм: Гримає таке, що слів не знає, Чи в пітьмі каміння десь довбає, Може, пробивається крізь дим. В мене ж не з’ясовано рахунки, Де вогонь, вода, повітря суть. Все ж, мене дрімоти – в подарунки Крізь якісь шпарки, ворота, лунки За зорею на зорі ведуть.
|