|
Скорилася тобі? О ні, дарма! Покірна я лише Господній волі. Не хочу я ні трепету, ні болю, Бо чоловік – це кат, а дім – тюрма. Але – як бачиш! Я прийшла сама. Почався грудень, вітер вив у полі, Було так світло у твоїй неволі, За вікнами нас темінь стерегла. Так лине пташка у мороз до скла, І б’ється, проситься у передпокій, А кров стікає з білого крила... Тепер в мені і затишок, і спокій. Мій милий, прощавай! Повік не зможу Забути, що впустив ти перехожу.
|