|
Тобі коритись? Мариш ти дарма! Корюся я лише Господній волі. Наскучили мені тремтіння й болі, Муж – кат мені, а дім його – тюрма. Та бачиш! Я прийшла сюди сама; Був грудень, і вітри стогнали в полі, І ясно так було в твоїй неволі, А за віконцем чатувала тьма. Так б’ється птах вночі в прозоре скло, Знеможений морозом і пургою, І кров плямить поранене крило. Знайшла тепер я щастя супокою. Прощай, мій тихий, вічно милий тим, Що ти пустив мандрівницю в свій дім.
|