|
Стисла руки у чорній вуалі – Вид чому сторопіло-блідий? Він прийняв усю терпкість печалі – Напоїла ущент... не суди. Як забути? Він вийшов непевно, Перекошений... зник його світ. Як спускалась – в очах було темно, Бігла притьмом за ним до воріт. Я кричала, що все було жартом, Якщо піде – помру, згасну в тінь. Посміхнувся печально: «Не варто...» І додав ще: «Під вітром не стій».
|