|
Стисла руки тонкі під вуаллю. – Що з тобою? Ти зблідла чогось? – До сп’яніння терпкою печаллю Я сама напоїла його. Як забуду? Він вийшов, хитнувся, Рот скривився в стражданні німім, Збігла – навіть перил не торкнулась, До воріт я добігла за ним. Задихаючись, крикнула: «Згину, Як підеш через жарти пусті!» Посміхнувся спокійно і дивно І промовив: «На вітрі не стій».
|