|
Стисла руки свої під вуаллю... – Ти змарніла сьогодні. Чому? – Через те, що терпкою печаллю Переповнила серце йому. Як забуду? Він знічений вийшов, І розпука торкнулася вуст... Я по сходинках збігла у тиші, І, здавалось, що втратила глузд. Задихаючись, крикнула: «Жарти, Що було. Постривай! Зрозумій!». Посміхнувся і кинув: «Не варто». І додав: «Ти на вітрі не стій».
|