|
Спати вклала синочка русявого І по воду пішла до озера, Все співаючи йшла, веселая, Зачерпнула води і слухаю: Та знайомий голос вчувається, Дзвін дзвенить щосил Із-під синіх хвиль, Так у нас дзвонили в граді Кітежі. Ось великі б’ють від Єгорія, А що менші з вежі Благовіщення, Промовляють вони грізним голосом: «Ой одна ти пішла від приступу, Та не чула ти нашого стогону, Та не бачила лютої гибелі. А за тебе свіча негасимая Світиться на престолі божому. Чом же ти на землі загаялась, Одягти вінець забарилася? Розпустився твій крин ополуночі, І фата до ніг тобі зіткана. Що ж печалиш ти брата-воїна, І сестру – голубицю-схимницю, І синочка свого кучерявого?» Як останнє слово почула я – Білий світ у вічу потьмарився, Озирнулася – аж палає дім.
|