|
Вже мені не сниться, слава Богу, Часто так, як це було тоді. Ліг туман на крейдяну дорогу, І побігли тіні по воді. Цілий день не замовкали дзвони, Де простори нив лежали ниць. Тут були сильніші від Іони Звуки лаврських золотих дзвіниць. Підстригала я бузки одквітлі І дивилась на міські вали, Там по стежці, мов по яснім світлі, Два монахи в монастир пройшли. Світе зрозумілий і тілесний, Ти в моїй сліпій душі ожий. Дав мені як ліки Цар небесний Нелюбові спокій льодяний.
|