|
Так ось він – той пейзаж осінній, Якого все життя я так боялась: І небо – мов палаюча безодня, І звуки міста – наче з того світу Почуті і чужі навіки. Неначе все, з чим я в собі Усе життя боролась, отримало життя Окреме і втілилося в ці Сліпі стіни, в цей чорний сад... А в ту хвилину за плечем моїм Колишній дім мій стежив ще за мною Примруженим і неприхильним оком Отим назавше пам’ятним вікном. П’ятнадцять літ – п’ятнадцятьма віками Гранітними себе неначе уявили. Та ж і сама була я немов той граніт. Тепер моли, терзайся, називай Царівною морською. Все одно. Не треба... Та треба було мені себе переконати, Що це траплялося багато раз І не зо мною тільки – з іншими також, – І навіть гірше. Ні, не гірше – краще. І голос мій – і, певно, це було Найбільш страшне – сказав із пітьми: «П’ятнадцять тому літ якою піснею Стрічала ти цей день, ти небеса, Хори зірок і хори вод вмовляла Вітати урочисту зустріч Із тим, від кого ти пішла сьогодні... Так ось твоє срібне весілля: Тож клич гостей, пишайся, торжествуй!»
|