ПЕРША. Передісторія
Росія Достоєвського. Дзвіниця Собою майже заступила місяць. Торгують кабаки, летять пролдотки, Росте громаддя п’ятиповерхове В Гороховій, на Знаменні, під Смольним. І скрізь – танцкласи, вивіски міняйл, А поряд: «Henriette», «Basile», «Andre»; «Шумилов-старший»: пишні домовини. Та місто, зрештою, змінилось мало. Не я одна лиш, помічали й інші: Воно прикинутись уміє часом – От чисто літографія стара, Не першокласна, та цілком пристойна, Здається, десь років семидесятих. А надто взимку, ще перед світанком Чи в сутінки – тоді за ворітьми Темніє ген жорсткий, прямий Літейний, В ту пору ще не зганьблений модерном, Зі мною візаві живуть – Некрасов І Салтиков... Тепер обом – по дошці Меморіальній. О, як було б страшно Їм бачити ці дошки! Я проходжу. А в Старій Руссі – і канави пишні, І по садах альтанки вже підгнилі, І вікна – мовби чорні ополонки: Здається, щось таке там відбулося, Що ліпше і не зазирай, ходім. Не з кожним можна змовитися місцем, Аби воно свою відкрило тайну (А в Оптиній – не бути вже мені...). Картаті пледи, шурхотіння суконь І рами із горіха на дзеркалах, Каренінською вражених красою, І в коридорах – ті самі шпалери, Що ми в дитинстві милувались ними, Під гасовою лампою тьмянкою, І той же плюш на кріслах... Все різночинно, все нашвидкуруч... Батьки й діди незрозумілі. Землі Заставлені. І в Бадені – рулетка. І жінка із прозорими очима (Така глибока синява, що море Згадаєш мимоволі, зазирнувши), З ім’ям найрідкіснішим і руками Щонайбілішими, – від неї, кажуть, У спадок я дістала доброту – Життю жорстокому даремний дар... Країну лихоманить, але все Вже зрозумів, на всьому хрест поставив Той каторжанин омський. Зараз він Змішає все, й над хаосом первісним, Неначе дух, зів’ється. Північ б’є. Перо скрипить; чимало сторінок Семенівським уже відгонить плацом. В цей час надумали ми народитись І, вибравши безпомилково мить, – Не пропустити жодного з видовищ Небачених, – прийшли із небуття. 3 вересня 1940 Жовтень 1943 ДРУГА. (Про десяті роки)Ніякого рожевого дитинства... Ні кучерів, веснянок, ведмежаток, Ні добрих тітоньок і дядечків страшних, Ні друзів десь між річковою рінню. Собі самій здавалась ще спочатку То сном чиїмсь, то маренням або Зображенням у дзеркалі чужім. Без імені, без плоті, без причини. І цілий список злочинів я знала, Що їх належить скоїти мені. І ось я лунатичною ходою Ввійшла в життя, життя перелякавши: Воно стелилося мені, як луки, – Це там колись гуляла Прозерпіна. Хоч я була невміла та безрідна, Мені неждані двері відчинились, І люди повиходили й гукали: «Вона прийшла, вона прийшла сама!» А я здивовано дивилася на них І думала: «Либонь, якісь безумці!» І що сильніш вони мене хвалили, І що сильніш захоплювались мною, То все страшніш мені ставало жити І все сильніш хотілось пробудитись, І знала я: сторицею сплачу В могилі, у в’язниці, в божевільні, – Де прокидатися таким, як я, належить, – Та все тривали ці тортури щастям. 4 липня 1955 ТРЕТЯУ домі тім було так страшно жити, Ніщо – ані камін патріархальний. Ані колиска із моїм дитям, Ні те, що ми обоє молоді Були і повні задумів... Ніщо, ніщо не зменшувало страху. І я над ним навчилася сміятись, І залишала крапельку вина І крихти хліба – тому, хто вночі Псом дряпався у наші двері Або в низьке віконце зазирав Тоді, як ми, замовклі, намагались Не бачити, що діється в свічаді. Не думати, чиї важезні кроки Примушують отак стогнати східці, Мов жалібно молив пощади хтось. І ти казав, непевно усміхнувшись: «Кого вони по сходах понесли?» Тепер ти там, де знають все, – скажи: Що, окрім нас, у домі тім жило? 1921 ЧЕТВЕРТАОсь він і є – осінній той пейзаж, Якого так я все життя боялась: І небо – мов палаюча безодня, І звуки міста – ніби з того світу Почуті і такі чужі навіки, Немовби все, із чим я у собі Щомиті воювала, ожило Десь поза мною, втілившись окремо В сліпі ці стіни, в чорний сад оцей... І тої миті з-за плеча мого Колишній дім ще слідкував за мною Прищуленим і неприхильним оком, Отим до скону пам’ятним вікном. П’ятнадцять літ – п’ятнадцятьма віками Гранітними прикинулись неначе, Але й сама була я мов граніт: Тепер моли, терзай себе, зови Царівною морською. Все намарне... Та я себе переконати мала, Що все це вже траплялося не раз, І не зі мною тільки – з багатьма. І навіть гірше. Ні, не гірше – краще. І голос мій – достоту, це було Страшніше над усе – із темряви сказав: «Якою піснею п’ятнадцять літ тому Стрічала ти цей день, і небеса, І хори зір, і хори вод молила, Аби вітали зустріч урочисту Із тим, від кого ти сьогодні йдеш... Так ось воно – твоє весілля срібне: Зови ж гостей, красуйся, торжествуй!» Березень 1942 П’ЯТАМене, як річку, повернув Суворий вік. Моє життя єдине Мені підмінено. Чужим руслом – Повз інше зовсім – потекло життя, І я своїх не знаю берегів. О, безліч пропустила я видовищ – Без мене підіймалася завіса І падала так само. Стільки друзів Своїх ні разу я в житті не стріла, І стільки міст небачених могли б Ці очі затуманити сльозами, А я одне на світі місто знаю, Навпомацки вві сні його знайду. І стільки віршів я не написала, І їхній хор таємний ще блукає Навколо мене і колись, можливо, Мене задушить... Я відаю начала і кінці, Життя після кінця, і щось таке, Чого не треба згадувати нині. Якась там жінка зайняла моє Одним-єдине в цьому світі місце, Присвоїла моє законне ймення, Залишивши мені лиш кличку, з неї Зробила я, здається, все, що можна. Я не в свою, о ні, могилу ляжу. Але якби я звідкись подивилась На те своє теперішнє життя – Нарешті взнала б заздрощі і я... 2 вересня 1945 ШОСТАУ споминів є три епохи. Перша – Немовби ще триває день вчорашній. Душа під зводом тим благословенним, І тіло в споминах, як у раю. Ще сміх лунає, ще не сохнуть сльози, Чорнильна пляма й досі на столі, І, як тавро на серці, поцілунок, – Єдиний той, прощальний, незабутній... Та все оце триватиме недовго... І ось уже не звід над головою – Десь на околиці самотній дім, Де взимку холодно, а влітку – жарко, Де є павук і все припало пилом, І дотлівають там листи жагучі, І нишком заміняються портрети. Туди як на могилу ходять люди, А повернувшись – миють милом руки І витирають ще одну сльозинку Із віч натомлених, зітхнувши тяжко. Та цокає годинник, і весна Йде за весною, рожевіє небо, І назви міст міняються, і вже У проминулого немає свідків, І ні з ким плакати і споминати. І нас повільно покидають тіні, Яких ми вже не кличемо, вони Своїм поверненням злякали б нас. І ось, прокинувшись, зізнаємося: Забута й стежка в той самотній дім. І гнів, і сором душать нас – мерщій Туди мчимо, але (як уві сні) Усе там інше: люди, речі, стіни, І нас ніхто не знає – ми чужі. Ми не туди потрапили... О Боже! І ось тоді приходить найгіркіше – Ми усвідомлюємо: не вмістити Минуле в межі нашого життя, І те минуле – нам чуже достоту Як нашому сусіду по квартирі; А тих, що вмерли, не впізнали б ми, А ті, з ким нам розлуку Бог послав, Чудово обійшлись без нас – і навіть На краще все було... 5 лютого 1945
|