|
І вирушив Лот за посланником Бога – Величний і світлий – по чорній горі. Дружину завзято вмовляла тривога: Не пізно, ще можеш минуле узріть. Оглянься на башти Содома – черлені, На площу співочу, на дворища лад, На вікна спустілі, обитель студену... Там чад народила, там прядка гула. Поглянула – й біль пронизав тогосвітній. Враз очі оскліли, зробились, мов лід. Прозорою сіллю постала між ріні, А ноги стрімливі – навік у землі. Хто жінку оплаче, упавши на груди? Є більші утрати в ряду забуття? Лиш серце моє пломінке не забуде Спроможну за погляд віддати життя.
|