І праведник йшов – за посланцем од Бога, Могутній і світлий, між чорних узвиш, Дружині ж його прокричала тривога: Не пізно іще, озирнися скоріш На вежі червоні вітчизни – Содому, На двір і майдан, де твій кужіль і сміх, На вікна порожні високого дому, В якому дітей народила своїх. Як тільки поглянула, очі змертвіли, Навік закував їх у темряву біль, І ноги швидкі до землі прикипіли, І тіло спрозоріло, ствердло на сіль. Хто жінку сердешну оплакувать буде? Напевно, здається, що втрата мала? Лиш серце моє вже довік не забуде Оту, що за погляд життя віддала.
|