І вже цілувала Антонія губи безкровні, Навколішках вже перед Августом сльози лила... І зрадили слуги. І труби гримлять невгамовні Під римським орлом, і вечірня вже стелеться мла. І входить останній, її полонений красою, Ставний і високий, а голос в сум’ятті зірвавсь: «В тріумфі пошле, як рабу тебе... перед собою...» Та вигин її лебединої шиї не згас. А завтра дітей закують. О, як мало зосталось: Із ним ще потішитися, а потому на мить Рукою байдужою чорну змію, ніби жалість Прощальну, до персів смаглявих своїх притулить.
|