|
І обрис Фауста удалині, Як міста, де чорніє веж багато, Та ще дзвіниць з лункими дзиґарями, Та виповнених грозами ночей, Та старичків негетівської долі, Шарманщиків, міняйл і букіністів, Хто чорта кликав, хто з ним вів торгівлю І обдурив його, а нам у спадок Угоду з ним лишив... І сурми, смерть прикликавши, ревли, Смички благоговіли перед смертю. Коли якийсь химерний інструмент Перестеріг, жіночий голос миттю Озвався, і тоді я пробудилась.
|