І місто все стоїть заледеніле. Немов під склом дерева, стіни, сніг. По кришталях проходжу я несміло. Узорних саночок непевний біг. А над Петром воронезьким – ворони, Й тополі, і склепіння світлотонне, Мутне, розмите, в сонячній золі, Тут слава Куликовська спить у лоні Святої, переможної землі. Тополі, ніби чаші милозвучні, Зійшлись над нами, підняті за нас. Як на весільній многолюдній учті, Вони дзвінкіше зазвучали враз. А в хату, де живе поет опальний, Приходять чергувати Муза й страх. По їх слідах Йде ніч, яка не відає світання.
|