|
А ти тепер важкий і посмутнілий, Ти слави зрікся, мрій уже не п’єш, Але для мене непоправно милий І чим темніш – зворушливіш стаєш. Ти п’єш вино, нечисті твої ночі, Не знаєш, що наявне, що вві сні, Але зелені хоробливі очі, – Нема спокою, мабуть, і в вині. І хворе серце смерті тільки просить, Кляне повільний хід судьби. І все частіш західний вітер носить Мені твої догани та мольби. Але хіба я повернутись смію Під небом тьмяним у землі моїй? Співати лиш та згадувати вмію, А ти про мене і згадать не смій. Так дні ідуть і множать сумування За тебе як оце мені молить? Ти відгадав: таке моє кохання, Що навіть ти не міг його убить.
|