|
А ти тепер похмурий і застиглий, Відрікся бо від слави й суєти, Але для мене непоправно милий, І чим темніше, тим миліше ти. Ти п’єш вино, твої нечисті ночі, Що наяву, не знаєш, що у сні. Та зелено твої сумують очі, – Бо не знайшов відради у вині. І серце рветься, тільки смерті просить, Кляне повільність долі та вагань. Як часто вітер західний приносить Твої докори і нудьгу благань. Та повернутися хіба я смію? Під небом батьківським у сумі вій Співати тільки й пам’ятати вмію, А ти про мене й думати не смій. Так дні ідуть – і сумом час стікає. Як Господа за твій молити гріх? Бо ти вгадав: моя любов така є, Що вбити навіть ти не зміг.
|