А ти понурий став та обважнілий, Ти мрій і слави зрікся назавжди. Але для мене – непоправно милий. Темніший – тільки болісніший ти. Ти п’єш вино, нечисті в тебе ночі, Не знаєш сам, що наяву, що – в сні, Але зелені мученицькі очі: Немає, певно, спокою в вині. А серце тільки швидше смерті просить, Лиш смерті у повільної судьби. І вітер західний щодня приносить Твої благання і твої клятьби. Та як я повернутися посмію? Під сірим небом, на землі моїй, Я лиш співати й споминати вмію, А ти мене і спом’януть не смій. Так дні минають, щоб росли страждання. Молю за тебе Господа без слів. Ти відгадав: таке моє кохання, Що й ти його убити не зумів.
|