|
...А чоловік, котрий тепер мені Ніхто, а був турботою моєю, Рятунком найгіркіших літ моїх, – Уже бреде як привид по задвірках, По закутках, околицях життя, У мороці безумства, обважнілий. І вишкір вовчий... Боже, Боже, Боже! Як тяжко я перед тобою грішна! Залиш хоч жаль мені...
|