ВступВсе це сталось, коли посміхався Лише мрець, що нарешті затих, І немов дармовис теліпався, Ленінград біля тюрем своїх. І коли, божевільні від муки, Переходили в’язнів полки, А їм пісню коротку розлуки Паровозні співали гудки. Зорі смерті стояли над нами, І безвинна стеналася Русь Під кривавих чобіт носаками І під шинами чорних марусь. IЗабирали тебе на світанні – Мов на виносі йшла біла мар. Під іконою – свічки нагар, У кімнаті – дитячі ридання. Дотик уст крижаний і терпкий. Смертним потом чоло твоє вкрите. Я піду, мов стрілецькі жінки, Під кремлівськими вежами вити. До смертіРаніш, а чи пізніш – однаково могила. Чому ж би не тепер? – Так тяжко бо мені. Згасила світло я і двері відчинила Тобі, звичайній і чудній. Ти вигляд можеш будь-який прийняти: Гарматним стрільном розкрої, Тифозним чадом отруї, Бандитом з гирею закрадься до кімнати. Чи може казкою, що звична вже тобі, Стань тою казкою, що всім тепер знайома, Щоб я побачила кашкети голубі І перелякане обличчя управдома. Мені вже все одно. Вирує Єнісей, Полярна зірка в небі сяє. І синій полиск люблених очей Останнім жахом застеляє. Розп’яттяНе ридай Мене, Мати, во гробі сушу...1Хор ангелів у вишині пролинув, І розтопилось небо вогняне. Отцеві мовив: – Чом мене покинув? А Матері: – О, не ридай Мене...
|