Не під чужим блакитним небозводом,
І не під захистом нерідного крила –
Я скрізь була лише з моїм народом,
Там, де нещасний мій народ, була.
1961
Замість передмови
У страшні роки єжовщини я провела сімнадцять місяців у тюремних чергах у Ленінграді.
Одного разу хтось «упізнав» мене. Тоді наступна за мною в черзі жінка, яка, звичайно,
ніколи в житті не чула мого імені, отямилась від притаманної нам усім заціпленості і запитала мене у вухо (там усі говорили пошепки):
«А це ви зможете описати?»
І я відповіла:
«Зможу».
Тоді щось подібне до усмішки промайнуло на тому, що колись було її обличчям.
1 квітня 1957 року.
Ленінград
Присвята
Перед горем цим прогнуться гори,
Не тектиме царственно ріка,
А у тюрмах сталь, грімкі затвори,
Каторжні осточортілі нори, –
З них нудьга смертельна витіка.
А для когось свіжий вітер, світло,
Захід сонця ніжиться для них –
Не для нас лишень, бо звуть нас «бидло»,
Скрегіт чуємо ключів обридлий,
Стукіт чуємо чобіт важких.
Мовби до обідні піднімались,
Містом здичавілим ми ішли,
Наче неживі нам зустрічались,
І Нева Невою лиш здавалась,
Та надію в серці ми несли.
Вирок... І відразу сльози ринуть, –
Від усіх віддалена вона,
З серця звуки мов усі відлинуть,
Грубо горілиць немовби кинуть,
Але йде... Хитається... Одна.
Подруги тепер де випадкові
Двох моїх осатанілих літ?
Як там їм, в краю сибірськім, новім,
Що їм мариться? Живі? Здорові?
Я прощальний шлю усім привіт.
Березень 1940
Вступ
Відбулось це, коли усміхався
Тільки мертвий, спокійний за всіх.
Непотрібним додатком лишався
Ленінград біля тюрем своїх.
І коли, збожеволівши в муках,
Йшли засуджених цілі полки,
Дуже жалібну пісню розлуки
Паровозні співали гудки.
Зорі смерті стояли над нами,
І безвинна коцюрбилась Русь
Під чобіт кров’яними слідами
І під шинами чорних «марусь».
I
На світанку тебе забирали,
Я немовби на виносі йшла,
Діти в темній світлиці кричали,
Свічка воском уся запливла.
До іконки приклав уста сині,
Піт смертельний зі скроні не змить.
Буду я, мов стрілецькі дружини,
Під Кремлівськими вежами вить.
Москва,
листопад 1935
II
Тихий Дон тихенько в’ється,
У віконце місяць ллється.
Йде у шапці, мов гуцул,
Бачить – тінь якась впритул.
Дуже хвора жінка ця,
Вже нема на ній лиця.
Батька вбили, син в тюрмі.
Хай поможе Бог мені.
1938
III
Ні, це не я, це мучиться хтось інший,
Я так би не змогла, а те, що сталось,
Сукно хай чорне покрива невтішно,
Хай ліхтарів залишиться замало...
Ніч.
1939
IV
Показати б тобі, насмішниці
Та любимиці товаришів,
Царськосільській веселій грішниці,
Куди шлях твій життєвий завів –
Як трьохсота тоді, з передачею,
Під «Хрестами» була ти ходок
І своєю сльозою гарячою
Новорічний кропила льодок.
Там тюремна тополя хитається
І ні звуку – а скільки ж то там
Безневинних життів кінчається...
1938
V
Сімнадцять місяців кричу,
Тебе додому зву.
Перед катами не мовчу,
Тобою я живу.
Все переплуталось з тих пір,
Ніяк не розберусь,
Людина то чи, може, звір,
Йому смерть чи комусь.
Лише цвіт буйний навесні
Та дзвін кадильний, мов у сні,
Сліди в ніщо, кудись.
І в очі дивляться мені
В скорботну ніч лише одні
Зірки небесні скрізь.
1939
VI
Тижні пролітають легко, швидко,
Відбулося що, не розумію.
Та ніщо тебе в тюрмі не гріє,
Лише білі ночі завжди видко.
І до тебе зазирають знову
Яструбиним своїм жарким оком,
Про твій хрест, що ти несеш, високий,
Та про смерть своє говорять слово.
Весна 1939
VII. Вирок
Наче кам’яне упало слово
На мої іще живії груди,
Та до цього я була готова,
З лихом впораюсь усім, що буде.
А тепер багато мені діла –
До кінця повинна пам’ять вбити,
Треба, щоб душа закам’яніла,
Та навчитись треба знову жити.
Бо тоді... Гарячий шелест літа
За моїм вікном, мов гомін свята.
Знала я давно, що є на світі
Світлий день та спорожніла хата.
1939
Фонтанний Дім
VIII. До смерті
Ти прийдеш все одно – то не тепер чому?
Нелегко так мені тебе чекати.
Тобі, мов бажаному гостю одному,
Відкрила двері я своєї хати.
Прийми для цього який хочеш вид,
З отрутою зірвись снарядом,
Прийди із гиркою, як той бандит,
Чи отруї тифозним чадом,
Чи казкою, що видумана буде,
Так всім знайома до нудоти,
Щоб шапку я побачила кербуда,
Поблідлого від виду смерті плоті.
Мені вже все одно. Вирує Єнісей,
Північна зірка в небі сяє,
І синій блиск закоханих очей
Останній жах весь застилає.
19 серпня 1939
Фонтанний Дім
IX
Безумство-марево крилом
Душі закрило половину,
І напува її вином,
І манить в чорноту долини.
Я зрозуміла: час прийшов,
Щоб здатися йому і відступитись,
І прислухатися ізнов
Та видивами знову жити.
Не дозволя воно мені
Нести нічого за собою,
Як не прохай всі ночі й дні
Його безмірною мольбою.
Ні очі сина, що страшні –
Закам’яніла мука сниться,
Ні день той грізний, мов у сні,
Ні час побачень у в’язниці.
Ні прохолода милих рук,
Ні тіні лип, шумкі, не тихі,
Ні той легкий, далекий звук –
Слова останньої утіхи.
4 травня 1940
Фонтанний Дім
X. Розп’яття
«Не рыдай Мене, Мати, во гробу зрящи»
1.
Хор янголів прославив час такий величний,
І небеса розплавилися, наче у вогні.
Творцю сказав: «Чому лишив Мене навічно!»
А Матері: «О, не ридай ти, Мати, по мені...»
1938
2.
Магдалина билась та ридала,
Бо любимий учень кам’янів,
А туди, де Матінка стояла,
Аніхто поглянуть не посмів.
1940
Фонтанний Дім
Епілог
1.
Пізнала я, спадають як обличчя,
Та як із-під вій струмує чорний страх
Та як клинописи жорстокі звично
Стражданням проступають на щоках.
Як кучері із чорних і русявих
Стають неначе срібними умить,
І тане посмішка в вустах нестямна,
І переляк в дрібнім смішку дрижить.
Молилася не тільки я за себе,
За інших теж, хоч не могла всіх знать,
Коли у холоді, у спеці було треба
Біля стіни червоної чекать.
2.
І знов поминальний наблизився час.
Я бачу, я чую, я знаю про вас:
Про ту, яку ледь до вікна довели,
Про ту, що не ходить по рідній землі.
Про ту, яка голову здійме в красі
І скаже: «Сюди я додому іду, як усі».
По імені хочу назвати усіх,
Та список забрали – й не взнати про них.
Для них я зіткала широкий покров
Зі слів, що підслухала знову і знов.
Про них я згадаю усюди, завжди,
Про них не забуду в хвилини біди.
Якщо ж і закриють мій змучений рот,
Яким стомільйонний говорить народ,
То хай вони також мене пом’януть,
Останню пошану мені віддадуть.
Якщо коли-небудь в моїй стороні
Надумають пам’ятник ставить мені,
Даю свою згоду на те торжество,
Та тільки умова – не зводьте його
Не край того моря, де рідний був дім,
Давно розірвала зв’язок я із ним.
Ні в царськім саду, де знайоме все так,
Невтішної тіні моєї там знак.
А там, де стояла я триста годин –
Замок не відкрили мені і один.
Я навіть у смерті блаженній боюсь
Забути гуркотняву чорних «марусь».
Та стукіт дверей, мов зростаючий вир,
Та жінку, що вила, мов зранений звір.
Нехай з нерухомих і бронзових вій
Слізьми сніговими стікає плач мій.
Хай голуб тюремний іде по землі,
Хай тихо пливуть по Неві кораблі.
|