|
Мовчать вулкани, не палають, і дно їх попіл застила. Там велетні відпочивають вже після скоєного зла. Все холодніш їх володіння, на плечах важчає тягар, та ті ж неправедні видіння ночами світять, як ліхтар. Їм сниться місто, що не знає свою приреченість страшну, базальт, який стовпи складає в горожу для садів міцну. Беруть дівчатка в оберемок ті квіти, що цвіли давно, вакханки чари ллють таємно чоловікам у їх вино. Там божевілля править злеє, там непристойна йде гульба... О, дівчинко моя, Помпея, дитя царівни і раба! В полоні лагідної долі про що ти мріяла тишко́м, як на Везувія долоні спиралась ніжним локітком? Його речей отруйна благість приспала розуму твого, і не відчула ти фатальність любові дикої його! Уклін свій зрадницький, смертельний на знак любові надіслав, згубивши подихом пекельним, «Прости!» – вже мертвій він кричав...
|