Колись, як похитнулась на краю
всього, що є, в своїм відчула тілі
тягар якийсь невиправної тіні,
що тиснула кудись мене саму.

Ніхто не знав, і тільки зошит мій
помітив, що свіча вже не палала –
я з нею зазвичай слова шукала,
без них кінець не відчувала свій.

Так мучилася! Близько підійшла
до мук кінця! Не мовила ні слова –
а просто, то життя свого нового
шукала незміцнілая душа...

Я стала жити, довго проживу,
та з тих часів я мукою земною
назву лиш те, що не співалось мною,
а інше все блаженством я назву.
Тетяна Даніленко2022