Колись, як похитнулась на краю всього, що є, в своїм відчула тілі тягар якийсь невиправної тіні, що тиснула кудись мене саму. Ніхто не знав, і тільки зошит мій помітив, що свіча вже не палала – я з нею зазвичай слова шукала, без них кінець не відчувала свій. Так мучилася! Близько підійшла до мук кінця! Не мовила ні слова – а просто, то життя свого нового шукала незміцнілая душа... Я стала жити, довго проживу, та з тих часів я мукою земною назву лиш те, що не співалось мною, а інше все блаженством я назву.
|